Історія краю

Козятинщина - це мальовничий, неповторний край благодатного лісостепу, річок Роставиці, Гуйви та Десни, вододілу та Чорного шляху, родючих земель, пишних садів, а ще нащадків вільних козаків. Це земля Грушевського, Антоновича, Земляка, Маківчука, Кочерги. Край, який має свою неповторну історію, свою славу і традиції.

Козятинський район розташований у крайній північній частині Вінницької області. Село Кашперівка є північною околицею області. Район знаходиться у центральній частині Правобережної України, на Придніпровській височині, на водорозділі басейнів річок Дніпра і Південного Бугу. Рельєф нерівний, хвилясто – горбкуватий, порізаний долинами річок Гнилоп’ять, Гуйва, Роставиця їх численними притоками, які входять до басейну Дніпра та притоки річки Південний Буг-Десни. Район утворено внаслідок реформування адміністративно - територіальної системи України 7 березня 1923 р. у складі Київщини, а з 27 лютого 1932 р. він приєднується до новоутвореної Вінницької області.

Землі нашого краю почали заселятися людьми ще в добу палеоліту. Тут виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури. В добу бронзи в цих місцях жили землеробсько-скотарські племена комарівської культури. Відомі на території краю й пам’ятки пізньої бронзи, так званої білогрудівської культури. Тут проживали скіфські племена. Протягом І тис. н.е. сучасні землі Козятинщини були густо заселені землеробськими слов'янськими племенами, зокрема черняхівської культури. Про перебування в цих краях далеких візантійських та припонтійських купців засвідчують численні знахідки римських монет. Цілий скарб з 800 срібних монет знайдено під Комсомольським (тепер с. Махнівка) у 1782 р.; мідну монету Понтійського царя Мітрідата VI - біля Збаража. Римські монети знаходили і біля сіл Фрідрова (Тернівка), Пиковець, Селище, Прушанка. Ще за часів Київської Русі по території району проходив славнозвісний Торговий шлях, на протязі багатьох століть перейменований на Чорний, Половецький, Татарський, Чумацький, Козацький.

В Х-ХІІ ст. землі краю належали до південного пограниччя Київської Русі. Від початку ХІІІ ст. частково входили до Галицько-Волинського князівства. В кінці XIII ст. місцевість перебувала у складі Великого князівства Литовського. За Люблінської унії (1569 р.) - до Польщі. Після другого поділу Польщі (1793 р.) у складі Правобережної України територія Козятинщини перейшла до Російської імперії. З давніх часів край знаходився на межі трьох історичних земель – Київської, Волинської та Подільської. З південного сходу на північний захід, через район проходив знаменитий Чорний шлях, який слугував свого часу кордоном між Київщиною та Брацлавським воєводством. Вздовж Чорного шляху і дотепер стоять величні кургани-могили. Відомими є Раба могила на землях с. Йосипівки та могила на полі с. Туча. Від середини XVI до кінця XVIII ст. на території району сходилися межі трьох історичних земель – Волинського, Київського, Брацлавського воєводств.

Історія Козятинського краю велична і водночас трагічна. Серед подій Визвольної війни 1648-1654 рр. на його теренах була відома битва козацьких військ під проводом Максима Кривоноса та польського війська на чолі з Яремою Вишневецьким під Махнівкою, на початку липня 1648 р.

З ІІ половини ХІХ ст., після скасування кріпацтва, починається бурхливий економічний розвиток краю. Виникнення міста Козятина тісно пов’язане з будівництвом Києво - Балтської (Одеської) залізниці. Назву новоствореної залізничної станції запозичили у сусіднього села Козятина. Існує кілька версій, щодо походження назви поселення. За однією,  його виникнення пов’язують з поєднанням слів «коза» й «тин». На думку ж більшості – назва походить від українського «козак», яку витворили давні жителі місцевості - козаки, створеного тут козацького корпусу уланів.

 
7 липня 1874 р. Козятин офіційно віднесено до категорії містечок. У 1898 р. за проектом архітектора В. І. Куликовського було збудовано Козятинський залізничний вокзал, що нині є пам'яткою архітектури ХІХ ст.

У цей час поступово кустарне ремісниче виробництво змінюється промисловим, особливо в галузі переробки сільськогосподарської продукції. З середини ХІХ ст. починається історія цукрової галузі району, будуються Махаринецький (1872 р.), Бродецький (1898 р.) та Юзефо-Миколаївський (1899 р.) цукрові заводи. З 1901 року бере початок історія відкриття Глуховецького родовища каолінів. Починаючи з 1910 р. розробляється Жежелівське родовище сірих гранітів, які піддаються легкій обробці.

Зі слів історика Станіслава Петрівського, майже 132 великих міста від Бреста до Владивостока часів Радянського Союзу отримували жежелівський граніт. З нього у 1980-х роках виготовлялися всі об’єкти для проведення Олімпійських ігор у Москві, Києві, Мінську. М’яка властивість цієї корисної копалини дозволяє використовувати сірий граніт для побудови метрополітенів. З нього виготовлено пам’ятник Тарасу Шевченку в Москві, Мавзолей Леніну. Свого часу перший секретар ЦК Компартії України Шелест особисто приїздив до Жежелева, щоб переконатися: чи не перехвалений сірий граніт, чи має потрібні якості? Слава про граніт дійшла до В’єтнаму, і там, з нього звбудували Мавзолей Хо Ші Міна. Досі жежелівський граніт постачається на найвишуканіші споруди, будівлі, пам’ятники в усі куточки Європи, бо легко обробляється і дуже гармоніює з деревом та іншим каменем.

На початку ХХ ст. район стає ареною швидкоплинних подій державотворчих змагань української та більшовицької революцій, австро-німецької окупації 1918 року, радянсько-польської війни 1920 року.

Важким тягарем були роки голодомору 1932-1933 рр., роки жорстоких політичних репресій… Десятки тисяч людей померли, не витримавши страшного, штучно створеного голоду, про що свідчать спогади очевидців, масові поховання, документи… 62 населених пункти постраждали від голоду, встановлено пам’ятники та пам’ятні знаки, як свідчення того, що нинішнє покоління ніколи не забуде історії українського голодомору і ніколи не повторить цих страшних помилок.

З початком Великої Вітчизняної війни в середині липня 1941 року територія нашого краю опинилася під німецькою окупацією. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим населення району не припиняло боротьбу із загарбниками, підпільні групи протягом усього періоду окупації діяли як в місті, так і в селах.

28 грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили місто від фашистських загарбників, а 8 березня 1944 р. увесь район. На фронтах війни захищали край більше 15 тис. громадян району, одна третина з яких додому не повернулася. На Козятинській землі нині знаходиться 19 братських могил, де покоїться прах 4276 загиблих воїнів. За відвагу і мужність, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, 4371 бійців були нагороджені орденами і медалями. Героями Радянського Союзу стали: М.І. Дука, І.Г Плис, А.В. Костюк, М.Ю. Шнейдерман, В.К. Шевчук.

На сьогоднішній день район має розвинену соціально-економічну інфраструктуру, природні та людські ресурси і посідає одне з провідних місць в області. Основні промислові галузі краю: видобувна, цукрова, будівельна. Найбільшими підприємствами міста Козятина є ПрАТ «Козятинський м’ясокомбінат», ПАТ «Козятинхліб», ТОВ «Козятинська швейна фабрика», залізничні підприємства та ін. Козятин є важливою вузловою станцією Південно-Західної залізниці. Місто перетинають залізничні магістралі державного та міжнародного значення.

Потужним підприємством району є Глуховецький гірничо-збагачувальний каоліновий комбінат, що входить до складу корпорації «Українські будівельні матеріали». Спеціалізується він на виробництві каоліну мокрого й сухого збагачення, що використовується для виробництва понад 40 видів продукції, зокрема, керамічної плитки, у фарфоро-фаянсовій, скляній, гумовотехнічній, косметичній промисловості. До речі, запаси каоліну тут найбагатші у Європі. Основний напрямок сільського господарства – рослинництво, розвинуте й тваринництво. Освітня галузь району нараховує 36 загальноосвітніх навчальних закладів, Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту та Самгородоцька спецшкола для дітей з вадами зору. В районі склалася розгалужена мережа культосвітніх закладів.

На території багатого на історичні і культурні події краю знайдено чимало пам’яток різних археологічних культур: трипільської, черняхівської, бронзи, зарубинецької, білогрудівської, скіфської, комарівської.

Найбільшою гордістю місцевих жителів є видатні українці, що народилися або відвідали цей самобутній край. Серед цієї когорти – всесвітньовідомий український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, який по праву вважається «головним ідеологом українства» – Михайло Сергійович Грушевський. Село Сестринівка стало духовною батьківщиною першого лідера незалежної України - тут народилася і виросла його мати Глафіра Захарівна, де вона вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського. 
У садибі діда вдячні земляки спорудили музей М. С. Грушевського. В експозиції представлено родовід великої і благородної родини Оппокових, матеріали про діда, Захарія Оппокова, священика Покровської церкви с. Сестринівки, який відіграв визначальну роль у становленні світогляду молодого М.С. Грушевського. На території садиби закладено парк площею 3 га висаджено 1,5 тис. дерев, в тому числі кілька сортів дуба, липа, калина, бузок, сосна, туя, самшит, платан, клен, береза, ялівець. Перлиною села є церква Святої Покрови Пресвятої Богородиці, в якій, служив дід Грушевського. Ця церква була колись найбільша в районі. Двічі храм руйнували, але збереглися основа і підземелля, три підземні переходи – один веде в село Юзвин, другий - до ставу, а третій - до цього часу невідомо куди.

У селі Зозулинці народився видатний український мовознавець і етнограф Костянтин Петрович Михальчук, який досліджував проблеми української діалектології, історії української мови, українського правопису. Вперше він здійснив систематичний опис українських діалектів. Підготував першу карту українських говорів, обґрунтував поділ діалектів на давні й новожитні, запропонував пояснення ґенези багатьох явищ сучасних діалектів.

Родом з села Махнівка, що розташоване на берегах річки Гнилоп’яті, за 12 км. від районного центру і залізничної станції Козятин, не менш талановитий український історик, археолог, археограф, етнограф, фольклорист Володимир Боніфатійович Антонович, в працях якого широко відображена історія Поділля. Він - автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України.

Одним з найдавніших поселень краю вважається Махнівка. Свого найяскравішого процвітання зазнала за правління Київського воєводи Прота Потоцькото. Він славився всесторонніми здібностями, особливий хист мав до розвитку науки, промисловості. Перетворивши Махнівку 1767 р. у свою резиденцію, він вкладав кошти у її розбудову, запросивши спеціалістів із заходу, налагодив діяльність 4 мануфактур (фабрик) – панчішну, суконну, каретну, крохмальну. Про славнозвісні панчохи, що виготовлялися майже до початку XX ст. у с. Махнівка до цієї пори пам'ятають старожили. Можливо, в якихось родинах і збереглися речі – панчохи чи хустки, спідниці, виготовлені на цих мануфактурах. В найкоротший термін було побудовано багато цегляних споруд, адміністративних корпусів, панських палат. У 1793 р. засновано типографію, де друкували крім підручників, старообрядницьку літературу на декількох мовах. Типографія проіснувала до 1807 р. Також функціонувало дворянське повітове училище, лікарня. Прот Потоцький не шкодував коштів і Махнівка з дикої пустки перетворилася у наповнену красою місцевість, набувши промислового значення. На її базарах розмовляли різними чужоземними мовами, а місто очевидці називали «Малою Варшавою». Назва села походить від поширеного тут на той час виду ремісництва - ткацтва (махналяда - основний агрегат ткацького верстата). Вже за радянських часів, 1923 р. Махнівка стала адміністративним центром Махновецького району. У 1935 р. стародавню назву містечка замінили на нову – Комсомольське. Причиною цього був той факт, що Н. Махно походив від далеких предків-ткачів, тож «на всякий випадок», і перехрестили Махнівку на Комсомольське.

Згідно з Постановою Верховної Ради України №1353-19 від 12.05.2016 року село Комсомольське знову перейменовано на Махнівку.

Ще одне давнє поселення на території району - Губин, що нині втратило свою давню назву. Зустрічається навіть назва його - Гибин, що красномовно відображає трагічне минуле села. Нині його об’єднали з сусіднім Збаражем. Згадується воно як місто, що належало до Болохівської землі в Галицько-Волинському літописі при описі подій 1241 р. Це тоді Данило Галицький здійснив каральний погромний похід на болохівські міста і розорив їх. В.Б.Антонович у своїх археологічних знахідках повідомляв, що в Губині було знайдено монету понтійського царя Мітрідата VІ Євпатора, відчеканену в І ст. до н.е., тож, можливо, історія поселення має набагато давнішу історію. Цікаві і часто жахливі події пов’язані з Губином пронизують його історію і в подальші часи. Поруч нього 1596 р. вів повстанців з Прилуки Северин Наливайко. Переслідуючи його, польський гетьман Жолкевський обстріляв табір, але повстанці перехитрили гетьмана. 1626 р. татари спустошили Губин і новозбудоване Збаразьким поселення Збараж. У ті часи в Губині жили в більшості вільні, не покріпачені люди, що мали свою землю або орендували панську чи наймалися на панську роботу. При поміщикові Бонєвському історичні документи зафіксували тут перші селянські протести і невдоволення, які вирішилися не на користь мешканців. Приїхавши до Губина, становий пристав знайшов «винних» і покарав їх різками. Тут дотепер святкують Івана Купала, дотримуючись усіх традицій і обрядів з чудовими піснями, танцями та розвагами. Все відбувається в старих добрих традиціях.

Мандруючи цим мальовничим краєм, ви обов’язково відвідаєте оригінальний музей Хліба, що у селі з милозвучною назвою Білопілля, яке здавна славиться хліборобською справою. Багато-багато років тому, у ХУІІІ ст. у Білопіллі жив звичайний чоловік на ім’я Федір Білошкап. Ще за молодих років, після смерті батьків, залишився він з двома молодшими сестричками на руках. Життя у родини було несолодке. Багато горя випало на їхню долю. Та про доброзичливість і щирість Білошкапів у селі згадують ще й сьогодні. Вітряк, який у свій час сотням людей з усієї округи перемолов чимало пшениці збудував власними руками Федір. Млин стоїть і досі у центрі села. Дивлячись на його п’ятнадцятиметрову горду «поставу», яку видно далеко за селом, навіть не віриться, що з'явився він ще у ХУІІІ ст. Біля нього згодом створили музей Хліба. Спочатку реставрували вітряк, добудували клуню і хату.

Значну допомогу у розбудові цього унікального музейного комплексу надавав тодішній секретар райкому компартії Г.О.Дубенков. Вчителька місцевої школи Анастасія Луківна Бойко разом з учнями та жителями села старанно збирали для нього експонати. Екскурсійними об’єктами музею стали: вітряк, клуня і хата, на подвір’ї з яких і починається екскурсія, де експонується сільськогосподарський реманент давнини, розкривається історія кожного з них. В експозиціях клуні широко представлені знаряддя праці хлібороба. Тут демонструються коси, серпи, граблі, ціпи, цурки, жорна, солом’яники. Не менш цікаві й експонати, що відтворюють побут хліборобів. На першому і другому ярусах вітряка розташована колекція, яка знайомить відвідувачів з історією хліба з найдавніших часів і до сьогодення. Тут можна дізнатися як виник хліб, хто був першим пекарем. Не можна без хвилювання дивитися на снопи жита, пшениці, ячменю, проса, які з любов’ю сплетені хліборобами.

Цікаве своєю історією й село Жежелів, що розташоване на кордоні з Житомирською областю. Збудували його на берегах річки Гнилоп’ять. Землі тут родючі, на південному заході, посеред долини, піднімається горб, оточений ровами і валами. Люди називають цю місцевість «Півньова долина». За народними розповідями, тут у 1649 р. в битві з поляками загинув козацький старшина Півень. На території села є значні поклади граніту. У 1898 р. його розробку почав купець Мойсей Дегтяр. Збереглися відомості, що італієць Вінєг 1897 р. в урочищі Займиську розробив власний кар’єр. Родичі Вінєга у подальшому стали російськими підданими, а далекі з них, на прізвище Полло і нині проживають у Жежелеві.   

Подорожуючи Козятинщиною, завітайте до Музею історії міста Козятина, який відкрив свої двері для відвідувачів у травні 2003 р. Приміщення, де розташований музей – одне з найдавніших у місті. Побудоване на початку ХХ ст., як земська пошта.

У с. Миколаївка відкрито музей чеського села та шкільний Євроклуб. Адже тут проживає найбільша в області чеська громада, яка утворила громадське об’єднання «Голендерські чехи». Місцевий ансамбль «Студанка» 2008 р. здобув диплом Краянського фольклорного фестивалю, що проходив у Празі. Краянами називають тих, чиї предки покинули Чехію у пошуках кращої долі і тепер живуть на теренах інших держав та зберігають культурні традиції своїх предків. Участь у фестивалі взяли творчі колективи із США, Румунії, Словенії, Хорватії, України. «Студанка» запам’яталася пражанам своїми яскравими костюмами і запальними виступами. Її майстерність, темперамент та артистизм так вразили організаторів, що фотографії колективу прикрасили дипломи, які отримали всі учасники фестивалю. Та не лише в Миколаївці люблять, шанують і продовжують свої прадавні народні традиції та звичаї. Майже в кожному селі цього самобутнього краю працює чимало талановитих майстрів образотворчого та декоративно - ужиткового мистецтва оригінальних різьбярів, пасічників, майстрів витинанок, вишивальниць.

Славиться своїми піснями, легендами, прислів’ями та приказками с. Вовчинець, що лежить у мальовничій долині річки Вовчок, лівої притоки Гнилоп’яті. Щодо його заснування, то існує дві версії. Згідно першої, село було утворене в середині ХУІІ ст. А якщо вірити другій, то вже 1600 р. на місці сучасного села існувало добре відоме невеличке поселення Вовчинчик. А що ж до його назви, то припускають, що вона походить від назви річки Вовчок, а вона у свою чергу, теж має дуже цікаву історію. Коли в ці місця прийшли перші поселенці, то побачили лише густі ліси з невеличкою річечкою посередині, а їхніми майбутніми сусідами, крім непрохідних хащів, стали ще й вовки. У ХІХ ст. цими землями володіла генеральша Скалецька, пізніше власником села став поміщик Терещенко. Колись тут стояв панський маєток, який був зруйнований більшовиками, а від рідкісного панського саду залишилися лише спогади старожилів.

У селі Махаринці дотепер зустрічають Сорочини-свято закликання птахів з вирію. В одній із пташечок запікають монетку. Тут вірять, що дитина, якій попаде пташечка з монеткою буде щасливою, цю монетку потім зашивали дитині в сорочечку, щоб доля була до неї прихильною. За уявленнями наших предків у цей день прилітало сорок різних пташок з вирію. Птиця – це вісник весни-радості й взагалі вісник сонця. Адже вона буває в повітрі, «у небі», й несе людям утіху з неба, від самого сонця.
 В районі знаходиться понад 20 пам’яток архітектури, зокрема Свято-Преображенський храм в с. Поличенці, костьоли в м. Козятині, в селах Махнівка, Листопадівка, Самгородок, церкви дерев’яного зодчества (сакральної культури) в селах Блажіївка, Гурівці, Махаринці, Сошанське.